Томас Фридман: Новая стена, которая разделит мир Все мы только и говорим про Дональда Трампа. А должны говорить о новой стене, которая разделит мир так же, как когда-то Берлин

Один із найбільш негативних побічних продуктів президентства Трампа в тому, що зараз ми всі тільки про нього і говоримо. Зрозумійте мене правильно: як ми можемо не зациклюватись на президенті, який щодня підриває два стовпи нашої демократії: правду і довіру?

Але за всім цим трампівським шумом відбуваються деякі тектонічні зміни, що потребують серйозної національної дискусії, як ось майбутнє відносин США і Китаю. Та все ж це досі не трапилось — бо всі ми тільки і говоримо про Дональда Трампа.

Врахуйте оце: 9 листопада європейські лідери зібрались у Берліні відзначити 30-ту річницю падіння Берлінського муру. Це варто було відсвяткувати. Проте схоже, що жодна людина не помітила: майже через 30 років після падіння Берлінського муру, нова стіна — цифровий Берлінський мур — виростає між Китаєм і Америкою. І треба визначитись лише з одним, як сказав мені один впливовий китайський бізнесмен, «наскільки високим буде цей мур», і які країни чию сторону виберуть.

Ми не помітимо, коли прийде кінець

Ця нова стіна, що розділяє американські технології та торговельну зону від китайських, матиме такі ж широкі наслідки, як і той мур, що розділяв Берлін. Тому що мир, процвітання і прискорення у технологіях і глобалізації останні 40 років приносили так багато користі світу не в останню чергу через переплетіння економіки США і Китаю.

Безладне, навмисне розведення цих двох економік, зумовлене прорахунками лідерів обох сторін, безумовно, порушить ці тенденції, і витрати можуть бути величезними. І ми могли би поговорити про це.

Екс-міністр фінансів Генк Полсон рік тому виступив з промовою, намагаючись дати старт цій дискусії. «Протягом 40 років, — відмічав Полсон, — американо-китайські відносини можна було охарактеризувати як інтеграцію чотирьох речей: товарів, капіталу, технологій та людей. І всі ці 40 років економічна інтеграція між цими двома країнами мала би пом’якшити конкуренцію у сфері безпеки. Але чесні інтелектуали мали би тепер визнати і те, що цього не трапилось, і відбувається протилежне».

Розворот відбувся з двох причин.

  • По-перше, тому що США — і це правильно — більше не бажають приймати несправедливі торговельні обмеження Китаю на імпорт американських товарів, так само як і викрадання інтелектуальної власності американських фірм — те, що ми толерували багато років перш ніж Китай став локомотивом технологій.
  • І, по-друге, так як зараз Китай локомотив технологій — а всі технологічні продукти мають як економічне, так і військове застосування, на відміну від іграшок, футболок, тенісного взуття, що раніше домінувало в нашій торгівлі – обидві сторони намагаються з’ясувати, що купляти і продавати одне в одного, не завдаючи шкоди своїй національній безпеці.

У кінцевому результаті, говорить Полсон, «після 40 років інтеграції вражаюча кількість лідерів сфери політики та громадської думки з обох боків відстоюють політику, що може насильно деінтегрувати дві країни по всіх цих чотирьох кошиках». І якщо цей тренд продовжиться, «нам потрібно буде розглядати ймовірність того, що інтеграція глобальних інноваційних екосистем розвалиться внаслідок спільних зусиль США та Китаю на те, щоб одне одного виключити».

І саме через це, підсумував Полсон, «мені нині вбачається перспектива економічної Залізної завіси — тої, яка породить нові стіни на кожній стороні, та зруйнує ту глобальну економіку, яку ми досі знали». О як!

Хтось може сказати, що цифровий Берлінський мур почав підійматись ще кілька років тому, коли Китай створив свій «Великий фаєрвол», аби перекрити всередині країни глобальний інтернет — аби Пекін міг цензурувати всі новини та внутрішні онлайн-дискусії, заморозивши Google, Facebook та Twitter. Китай, так само як й інші країни, також починав з обмеження різних баз даних, програмного забезпечення і технологічних пакетів, аби переконатись, що всі з них, щонайменше ключові елементи, зберігаються на вітчизняних серверах і недоступні з-за кордону.

Та цифровий Берлінський мур зробив великий крок уперед 17 травня, коли Трамп помістив китайський Huawei — другий у світі найбільший виробник смартфонів, і найбільший світовий завод з виготовлення обладнання для телекомунікацій 5G — в американський санкційний список.

Це означало, що китайський найбільш важливий виробник технологій та десятки його філій по всьому світу потрапили у чорний список і більше не зможуть купувати необхідні запчастини у їх великих американських постачальників на кшталт Google, Qualcomm, Intel, Micron та Microsoft без спеціальної ліцензії. Американські чиновники сказали, що Huawei винен у сприянні китайському шпигунству (чи робитиме це у майбутньому, якщо уряд Китаю попросить), а також причетний до махінацій, крадіжки технологій та порушенні санкцій США проти Ірану.

І хоча більшість пред’явленого обґрунтоване, такий крок став еквівалентом китайського замороження Apple та Microsoft. Це стало землетрусом на китайській техноземлі. Він «розбудив кожного у Китаї», сказав мені впливовий високопоставлений китаєць у сфері телекомунікацій. «Зараз ми мусимо думати про цей світ по-іншому, — пояснив він. — Нам необхідно опертись на поєднання наших власних технологій, аби бути впевненими, що ми в безпеці. Вони повністю недооцінили те, що ми зробили».

Багато китайських компаній зараз думають: ми ніколи і нізащо більше не опинимось у ситуації, де ми цілковито залежні від Америки та її ключових компонентів. Час подвоїти швидкість, аби виготовляти власне.

В той же час американські виробники говорять самі до себе: нам би краще двічі подумати, перш ніж зводити нашу наступну фабрику в Китаї, чи залежати винятково від ланцюга постачання звідти.

Якщо ви чуєте у вухах рипіння, то це звук того, як одне від одного починають відриватись дві гігантські економіки.

І зараз цей розрив наближається до людей. Починаючи з 11 червня Держдепартамент обмежує візи для китайських аспірантів, які вивчають такі чутливі галузі як авіація, робототехніка та передове виробництво до одного року — замість колишніх п’яти. Подавляються також китайські інвестиції у будь-що, близьке до американської інфраструктури чи військово дотичних індустрій.

25 червня президент Массачусетського технологічного інституту Лео Рафаель Рейф попередив спільноту, що «дивлячись на випадки по всій країні, невелика кількість дослідників китайського походження, можливо, справді вели себе недобросовісно, та це винятки і вони дуже далекі від правила. Втім, викладачі факультетів, докторанти, дослідницька команда та студенти кажуть мені, що під час взаємодії з урядовими інституціями до них ставились надто прискіпливо, вони відчували себе стигматизованими та пригніченими — і лише через свою китайську національність».

Тривалі затримки з візами та «жорстка риторика проти більшості мігрантів», додав Рейф, посилають меседж, що «США закривають двері – ми більше не прагнемо бути магнітом для найбільш мотивованих та креативних людей світу».

Під час вечері минулого тижня у Бенгалуру, Індія, з групою молодих індійських техностартаперів, я почув цей меседж: кількість тих, хто хоче залишитись в Індії та працювати над локальними стартапами, порівняно з тими, хто збирається до США, різко збільшилась протягом останніх двох років. І багато з тих, хто їде за кордон, нині віддає перевагу Канаді чи Австралії понад Америкою. З часом ми заплатимо ціну.

Це відокремлення не вина Трампа — аж ніяк. Президент Китаю Сі Цзіньпін також загрався, перебираючи собі острови у Південно-Китайському морі, анонсуючи плани про величезні інвестиції, щоб Китай міг домінувати у галузі критичних технологій 21 століття, ще гіршим є посилення правління Комуністичної партії над Гонконгом, і моторощне відправлення мусульман Західного Китаю у табори «переосвіти». Він також чинить опір тому, щоб Китай зменшив обороти своїх найбільш жорстких торговельних практик.

Країна неабияк виграла від системи глобалізації, яку США та союзники створювали з часів Другої Світової, проте Пекін часто неохоче відгукувався на те, щоб робити якісь жертви для її підтримування.

Говорячи у більш широкому контексті про роль Америки та Китаю у світі, один бувалий індійський дипломат відмітив: «Америка боролась, не перемагаючи, 20 років. А Китай, не борючись, 20 років перемагає».

Все це підгодовує негативні настрої у США, де навіть демократи нині підтримують жорстку лінію Трампа щодо Китаю. «У Китаї дуже спокійно ведуть дебати про те, хто втратив Америку, — говорив Джим МакГрегор, голова китайського АРСО, під час недавньої конференції Times DealBook про Китай. — Той екстремальний напрямок, який обрав Китай, справді відпихнув Америку в сторону».

Що робити?

Я не те щоб легковажно ставлюсь до того, щоб дозволити Китаю продавати в Америці технології, які можуть бути використані в шпигунстві, та все ж більше схиляюсь до того, що всі стежать за усіма — і завжди будуть. І я все більше упевнююсь в тому, що в той час як деякі китайські студенти напевне причетні до шпигунства, переважна більшість усе ж ні, і їхні таланти підживлюють наші індустрії та школи. І я все більше хвилююсь, що знову і знову посилюючи експертний і візовий контроль, ми будемо відключати себе від необхідного доступу до глобальних інвестиційних фондів, покупців, наукових співробітників та інженерів для підтримки наших технологічних лідерів.

Я досі вірю, що виграють найбільш відкриті системи — вони отримають усі сигнали про зміни першими, вони приваблюють новаторів з найбільш високим IQ та готовністю ризикувати, і вони збагачують і самі збагачені найбільш глобальними потоками талантів, ідей та капіталу. Так зазвичай у нас було.

Нам необхідно брати паузи та запитувати себе, куди саме ми наближаємось у цій тотальній технологічній/торговельній війні з Китаєм. І Пекіну потрібно зробити те ж саме.

Китай — наш економічний конкурент, економічний партнер, джерело талантів і капіталу, геополітичний суперник, колега та послідовний руйнівник правил. Він не наш друг, і не наш ворог.

Єдиний ефективний спосіб урегулювати відносини такої складності ось в чому. Перше — має бути всеурядовий підхід. Не можна лишати так, щоб міністерство юстиції робило одне, Пентагон — друге, міністерство фінансів — третє, торговельні перемовники ще щось, а Держдепартамент — іще щось, в той час як президент твітить ще щось інше. Має бути тісно скоординована стратегія витягнути з цих відносин усе найкраще, і пом’якшити — найгірше. І друге — нам необхідно мати так багато тихоокеанських та європейських союзників, як це тільки можливо, щоб це виглядало як «весь світ проти Китаю» в боротьбі за правильні правила для торгівлі та інтеграції технологій у 21 столітті, а не лише Трамп проти Сі в боротьбі за те, в кого найбільший тариф.

На жаль, Трамп розгорнув цілковито непослідовну, імпульсивну стратегію «Америка передусім», що закінчилась як «Америка сама по собі», та ще й слабша. І Сі веде себе не краще. Тож відносини, яких світ потребує для роботи, посилення росту та взаємодії в таких глобальних питаннях як зміна клімату, повільно розповзаються. Ми не помітимо, коли прийде кінець.

Чи, як Кішор Махбубані, сингапурський академік, екс-дипломат і автор майбутньої книги «Китай виграв?», сказав мені: «Ось цікаво, чи одного дня в майбутньому історики оглянуться назад на це змагання між американцями і китайцями і порівняють їх з двома сім’ями мавп, що борються одна з одною у той час як ліс навколо них палає».

Новое время
Поделитесь.