Укринформ: Смартфон чи Коран? А якщо поєднати? Катастрофа українського літака в небі над Тегераном, та визнання Іраном своєї провини, передусім, вплинула на розвиток внутрішнього конфлікту в Ірані

Виявилося, що він не тільки існує, а й ставить дедалі більш незручні питання перед діючою владою. Іран – це далеко не теократичний моноліт, у чому багато хто з нас домі переконаний «за інерцією». І це лише на перший погляд деякі іранські «ініціативи», які мали місце уже після 8 грудня, направлені назовні, на протистояння Заходу, передусім США, в Іраку та в Сирії. А насправді, і публічне визнання оборонного відомства США «терористичною організацією», і нові ракетні обстріли американських баз в Іраку – це, схоже, робиться задля укріплення діючої влади Ірану у власній країні. До цієї ж «купи» слід віднести і об’явлення британського посла в Тегерані персоною нон-грата. Мовляв, дивіться: ми сильні, робимо те, що вважаємо за потрібне і з обраного шляху звертати не збираємось. То що ж, все-таки криється за виступами у Тегерані та інших великих містах країни, які наслідки матимуть вони не лише для Ірану та регіону Близького Сходу, а й усього світу?

Хто, що і як?

У Тегерані, а потім у Тебрізі, Ширазі, Ісфахані та деяких інших містах на вулиці вийшли спочатку сотні, а згодом – тисячі осіб, здебільшого молодь, студенти, викладачі, інтелігенція. І їхні вимоги – не лише повністю визнати провину країни у збитті українського лайнера і покарати винних, а й розпочати політичні реформи задля демократизації суспільства. Пік акцій припав на уїк-енд 10-11 січня. Влада довго не вагалася – почала розганяти несанкціоновані виступи. В хід ідуть, як і зазвичай, крім кийків і сльозогону – вимкнення інтернету та жорстка цензура. Фактично, світ дізнається про акції в Ірані через повідомлення іноземних дипломатів або із соцмереж активістів.

11-го на акції протесту в Тегерані було затримано посла Великої Британії Роберта Макейра. Амбасадор сказав, що хотів вшанувати жертв трагедій, а його в суботу затримали на три години, а у вівторок визнали персоною нон-грата. Мовляв, дипломат, не стільки квіти покладав, а підбурював до рішучих дій, в першу чергу. Уявити це собі важко – тож все це викликало неабияке обурення у Лондоні, Вашингтоні та інших світових столицях. МЗС Великої Британії та США вже висловили підтримку протестувальникам та зазначили її велике моральне значення.

Втім, в Тегерані це, мабуть, було прораховано заздалегідь. Іран заперечує будь-які факти насильства, хоча навіть дозована інформація з соцмереж, говорить про інше. Але поки що, це треба визнати тим, хто чекає-не дочекається іранської революції, все виглядає локально, на якийсь системний рух все ж таки це не схоже. А от чи є в такого руху потенціал в умовах «режиму аятол»? Наскільки іранська влада спроможна контролювати внутрішню ситуацію в надзвичайно кризових для неї умовах?

Аятоли проти реформаторів

Те, що ми спостерігаємо сьогодні в Ірані, насправді не є чимось унікальним для цієї країни. Наприклад, 2009 року після президентських виборів, на яких перемогу святкував переобраний на другий термін Махмуд Ахмадінежад, його опонент Мір-Хосейн Мусаві не визнав офіційних підсумків та закликав своїх прихильників до протестів, які тривали понад тиждень та були жорстко розігнані тим самим КВІР, тобто – воєнізованою опорою релігійного керівництва країни. В 2010-2011 роках, на тлі «арабської весни» проти Ахмадінежада та верховного керівника Алі Хаменеї також на вулицях були виступи, які також придушені. Вже ближче до сьогодення – у 2017–2018-му та й восени-взимку 2019-го – країну охопили протести: люди відчувають, що жити стає дедалі важче, ціни зростають, понад 25% молоді до 30 років є безробітними, соціальної перспективи нема навіть у людей із вищою освітою, якщо, звісно, вони не йдуть у владні чи релігійні структури. І в усіх випадках – знову розгін із десятками жертв. Тобто, переймає людей в Ірані не тільки політика, а й економіка та рівень життя. І це не «загальні» слова. Теократичний режим ісламської республіки, його зовнішньополітичні авантюри, його багаторічне протистояння з цивілізованим світом – все це виключає ефективну економіку від слова «взагалі» І тут не можна не провести паралель з періодом одразу після знаття міжнародних санкцій з Ірану – а саме 2016 рік та останніми двома роками, коли вони були поновлені з боку США. Економіка країни спочатку показала фантастично швидке зростання у 12%, яке мало не одразу «схлопнулося» через поновлення частини санкцій. І люди на вулиці, і бізнес відчули дискомфорт повернення у дискримінацію дуже чітко і дуже швидко. Тому вони й протистують.

Верховний керівник Ірану Алі Хаменеї

Верховний керівник Ірану Алі Хаменеї

Є, щоправда, в нинішніх акціях новий акцент. Вони спрямовані не стільки проти офіційної світської влади, президента Хасана Роухані, скільки саме проти релігійного керівництва Ірану – конкретно верховного керівника Алі Хаменеї. Таке розділення в свідомості протестувальників світської та релігійної влади змушує зробити висновок: прийшов час особливої напруги для іранської влади, її конструкція саме зараз проходить кардинальне випробування. І протистояння це почалося не вчора, а закладене було самою Ісламською революцією 1979 року.

Що відбулося тоді? Світський та прозахідний, але слабкий шахський режим, був змінений на республіканський, але – теократичний. Конфлікт між світськістю політичної верхівки та релігійністю більшості населення тоді був вирішений на користь останньої. Відтак, прихід до влади шиїтських аятол подавався як прогресивний крок, влада, нарешті, повернулася до природнього для Ірану ісламського правління. Втім, з жорсткою антизахідною риторикою і здачею позицій в міжнародних позиціях та економіці Ірану. Тобто, така собі спроба консервативної модернізації, яка наразилася на санкції з боку США та Європи, але всередині країни допомогла побудувати корпоративне закрите суспільство.

Але іранський досвід відкату має свої особливості. Аятоли достатньо довгий час намагалися зберігати хоча б видимість незалежності світської влади: два перших президента Ірану – Банісадр та Раджаї – не були пов’язані із релігійними колами – та були швидко прибрані (шляхом імпічменту та вбивства. – Авт.), далі – президентом на два терміни обирався нинішній верховний керівник Хаменеї, а от із 1989 року президентами були Алі Хашемі Рафсанджані та Мохаммед Хатамі, які хоч й були достатньо міцно вмонтовані в систему ісламської республіки, але проводили курс на відкриття країни світові та якусь таки нормалізацію відносин із Заходом. Тож рано чи пізно, але така політика не могла не викликати занепокоєння у релігійних кіл на чолі із Хаменеї та у КВІР. Маятник знову хитнувся в протилежний бік. На висоту офіційної влади Ірану було піднято Махмуда Ахмадінежада, який був президентом два терміни з 2005 по 2013 рік. Формально Ахмадінежад не мав релігійного сану, але його відверто фундаменталістська риторика стала ознакою того, що Іран не піде ні на які поступки. І – саме за Ахмадінежада, під тиском міжнародних санкцій, в Ірані почалися не лише політичні, а й соціальні протести.

Президент Ірану Хасана Роухані

Президент Ірану Хасана Роухані

Відхід Ахмадінежада та прихід до влади чинного президента Хасана Роухані був сприйнятий як суттєва поступка реформаторам: саме за Роухані світові вдалося домовитися із Іраном щодо згортання ядерної програми та зняти санкції. І їх поновлення з боку США за Дональда Трампа – це все ж таки ініціатива здебільшого Вашингтона. Може, претензії, до Тегерану й мали місце, але їх явно треба було краще обґрунтовувати.

Між тим, взаємне невдоволення між офіційною та релігійною владами стало в Ірані надто очевидним саме в останні два роки. І американська атака на генерала Сулеймані, і збиття українського пасажирського літака призвели внутрішньополітичну ситуацію до кризового загострення з обох сторін.

Чого ж чекати тепер та далі?

Відомо, що у протестах беруть участь мешканці великих міст, часто люди із вищою освітою, студенти. Цей фактор є дуже важливим в Ірані, адже громадська активність за таких умов можлива лише за наявності в людини об’єктивної картини світу, обізнаності щодо сучасних тенденцій та успіхів прогресу. Це для середнього європейського мешканця, якими є й переважно зараз українці, наявність інтернету – вже звичка. А в Ірані за можливість бути «на зв’язку» зі світом треба боротися.

Власне, головний мотив сьогоднішніх протестів в Ірані – це \відмова активної та освіченої частини суспільства жити й надалі під релігійним диктатом. Це природня потреба нової генерації, яка не бачить для себе перспективи у житті за законами шаріату, коли жінку можна вбити за відмову вступити у статеві відносини з чоловіком, не говорячи вже про такі «злочини» як одностатеві стосунки чи, наприклад, атеїзм. Жити за правилами середньовіччя не захоче будь-яка реально сучасна людина. І протестувальники в іранських містах намагаються донести до влади саме це.

І от далі – головна проблема «іранської революції». Іран виявляється чітко поділеним: зубожіле населення сіл та невеликих міст – підтримають релігійну владу, адже саме вона гарантує хоч якусь стабільність та «відсутність війни», саме на цьому наголошує пропаганда, а інших джерел інформації в людей просто нема. А от містяни – ще й молоді та освічені – вже цьому всьому просто не вірять, і черговий злочин, тим більше, вчинений КВІР, змушує їх виходити на вулиці.

Людям, що могли б побачити світ, поїхати за кордон або поспілкуватися із іноземцями, рано чи пізно стає, м’яко кажучи, незрозуміло: чому жити вільно не можна і у власній країні? Так, традиції, релігію можна наслідувати та поважати, але не робити з неї сенсу всього життя. От коли критична маса саме такого – раціонального невдоволення – переходить межу, будь-які диктатури падають: ідейний фундамент розвалюється, практика стає обтяжливою та незрозумілою, а життя навколо невпинно обганяє.

В Ірані, звісно, цей процес накопичення критичної маси відторгнення середньовічної догми проходить стадію формування. Все ж таки і режим куди більш міцний, ніж в тому ж Єгипті Хосні Мубарака, й суто у військовому та поліційному контекстах ситуація більш контрольована. Крім того, нацькувати одну частину населення на іншу аятолам не стане проблемою, якщо знадобиться навести лад руками «народних мас».

Чи є в іранської влади шанс, тверезо подивившись на себе, модернізувати державну конструкцію зсередини? Той самий президент Роухані не справляє враження людини, що готова йти на загострення внутрішнього конфлікту заради непохитності аятол при владі, до речі, за інформацією ряду ЗМІ, саме його позиція стала останньою краплею, що змусила «ісламських вартових» визнати свій злочин. Але чи є навколо президента достатньо повноважних та авторитетних прихильників, що готові до реформи іранської політичної системи зверху? Питання поки що без відповіді.

Втім, як би не склалося, принцип невідворотної перемоги нового над старим ніхто ще у світі не відміняв. Реставрації можуть статися, можуть навіть затягтися у часі (Ісламська революція в Ірані відбулася сорок років тому), але ніколи і нікому ще не вдавалося зупинити хід історії або повернути його назад. Так що, у битві Корану із смартфоном перспектива перемоги останнього очевидна. Інша справа, що тепер перший «скачується» до другого натисненням однією кнопки та за півгодини…

Укринформ
Поделитесь.